Бояриня



Категории Леся УкраÏНка ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1910р.

Оригинал Драматична поема I Садок перед будинком не дуже багатого, але значного козака з старшини О л е к с и П е р е б i й н о г о. Будинок виходить у садок великим рундуком, що тягнеться вздовж цiлоï стiни. На рундуку стiл, дзиҐлики, на столi прилагоджено до вечерi. Стара П е р е б i й н и х а дає останнiй лад на столi, ïй помагає дочка ïï О к с а н а i с л у ж е б к а. Через садок до рундука iдуть П е р е б i й н и й i С т е п а н, молодий парубок у московському боярському вбраннi, хоча з обличчя його видко одразу, що вiн не москаль. П е р е б i й н и й (до гостя) Моя стара управилась хутенько! Дивись, уже спорудила й вечерю, поки ми там на цвинтарi балачки провадили. П е р е б i й н и х а (зiходить трохи з рундука назустрiч гостевi) Боярине, прошу зажити з нами хлiба-солi. С т е п а н (уклоняючись) Рад би, шановна панiматко, та не смiю, коли б не гнiвались старi бояри, — я й так уже давно вiд них одбився. П е р е б i й н и й Про них ти не турбуйся. Пiдкоморiй ïх запросив на бенкет, а тебе я випрохав до нас: Я сам, — кажу ïм, — щось недугую трохи, то не можу на бенкетах гуляти, а Степана, по давнiй приязнi до його батька, хотiв би пригостити в себе в хатi. Вiн молодик, йому ще не пристало на бенкети великi учащати. Боярам, видко, вже запах медок та варенуха, отже, роздобрились та й мовили: Нехай собi п а р н i н к а сидить у тебе хоч i до вiд'ïзду. Навiщо вiн нам здався? С т е п а н От спасибi, панотченьку! (Зiходить на рундук з господарями). П е р е б i й н и й Я джурi накажу, нехай перенесе твоє манаття до нас, та й заберу тебе в полон, поки не визволять бояри. С т е п а н Боже! Такий полон милiший од визволу. П е р е б i й н и х а (до Оксани) Пiди лиш, доню, там пошли Семена. (Оксана виходить i незабаром вертається) . С т е п а н Якби лиш я не став вам на завадi... П е р е б i й н и х а Ото б таки! Ще в нас у хатi стане для гостя мiсця! П е р е б i й н и й Ти, синашу, в мене забудь всi церегелi. Таж зо мною небiжчик батько твiй хлiб-сiль водив, укупi ми й козакували. (Садовить Степана ( сам сiдає при столi. До Оксани). Дочко, ти б нас почастувала на початок. (Оксана наливає з сулiйки двi чарки — батьковi й гостевi). О к с а н а Боярине, будь ласка, призволяйся. С т е п а н (узявши чарку, встає i вклоняється Оксанi) Дай боже, панночко, тобi щасливу та красну долю! О к с а н а Будь здоровий, пивши. (Степан, випивши, знов сiдає. Оксана частує батька. Всi вечеряють). П е р е б i й н и й (до Оксани) А вiн спочатку не пiзнав тебе, ти знаєш? Запитав: Яка то панна у першiй парi корогву несе? О к с а н а (усмiхаючись i поглядаючи на Степана) Коли? П е р е б i й н и й Та отодi ж, як ти на трiйцю в процесiï мiж братчицями йшла. С т е п а н Ти завжди носиш корогву? О к с а н а (з певною самовтiхою) Аякже, я перша братчиця в дiвочiм братствi. П е р е б i й н и й (жартiвливо пiдморгнувши) Се вже тобi не та мала Оксанка, що ти, було, ïй робиш веретенця. О к с а н а Тi веретенця й досi в мене є... (Замовкає, засоромившись). С т е п а н (втiшений) Невже? О к с а н а (перебиваючи нiякову для неï розмову. До матерi) А де се, мамо, наш Iван? П е р е б i й н и х а Та де ж? На вулицi мiж товариством. I в а н (Оксанин брат, молодий козак, увiходить з будинку). Ба нi, я тут. Давайте, мамо, ïсти. П е р е б i й н и х а Ти б уперед хоч привiтався з гостем! I в а н (сiдаючи, недбало) Ми вже вiталися там, коло церкви. П е р е б i й н и й Вiн буде мешкати в нас до вiд'ïзду. I в а н (так само) От як? Що ж, добре... Слухай-но, Оксано, ця страва вже простигла, принеси свiжiшоï. О к с а н а (уражена його недбалим тоном) Служебка зараз прийде, то й накажи ïй. I в а н Ба, яка ти горда. (До Степана). У вас там на Москвi, либонь, дiвчата так бришкати не смiють? С т е п а н Я московських дiвчат не знаю. О к с а н а Як же се? С т е п а н Я, власне, недавнє на Москвi. Поки ще батько живi були, я в Києвi, в науцi, при Академiï здебiльше пробував, а вже як батько вмерли, я поïхав до матерi на помiч. П е р е б i й н и х а Чом ти лiпше сюди не перевiз матусi? С т е п а н Трудно. Нема при чiм нам жити на Вкраïнi. Самi здоровi, знаєте, — садибу сплюндровано було нам до цеглини ще за Виговщини. Були ми зроду не дуже так маєтнi, а тодi й тi невеликi добра утеряли. Поки чогось добувся на Москвi, мiй батько тяжко бiдував iз нами. На радi Переяславськiй мiй батько, подавши слово за Москву, додержав те слово вiрне. I в а н Мав кому держати! Лихий ïх спокусив давати слово! П е р е б i й н и й Тодi ще, сину, надвоє гадалось, нiхто не знав, як справа обернеться... а потiм... присягу не кожне зрадить... I в а н (iронiчно) Та певне! краще зрадити Вкраïну! С т е п а н (спалахнув, але стримався) Не зраджував Украïни мiй батько! Вiн ïй служив з-пiд царськоï руки не гiрш, нiж вороги його служили з-пiд польськоï корони. I в а н Та, звичайне, однаково, чиï лизати п'яти, чи лядськi, чи московськi!.. С т е п а н А багато було таких, що самостiйно стали? П е р е б i й н и й (до Iвана) Сутужна, сину мiй, вкраïнська справа... Старий Богдан уже ж був не дурнiший вiд нас з тобою, а проте ж i вiн не вдержався при власнiй силi. (Перебiйниха, нахилившись синовi до вуха, шепоче щось Той нетерпляче стрiпує чубом) . I в а н Батьку! Що там замазувать? Кажiмо правду! Се рiч не власна, се громадська справа! Якби таких було мiж нами менше, що, дома чесний статок прочесавши, понадились на соболi московськi та руки простягали до тiєï казни, як кажуть москалi... П е р е б i й н и х а I в а не! (Сiпає сина за полу) . С т е п а н Не задля соболiв, не для казни подався на Москву небiжчик батько! Чужим панам служити в рiднiм краю вiн не хотiв, волiв вже на чужинi служити рiднiй вiрi, помагати хоч здалека пригнобленим братам, єднаючи для них цареву ласку. Старий вiн був обстоювати збройне за честь Украïни... I в а н Ти ж молодий, — чому ж ти не пiдiймеш тоï зброï, що батьковi з старечих рук упала? С т е п а н Як поясню тобi?.. Коли ще змалку навчав мене з письма святого батько, то вiн менi казав напам'ять вивчить про Каïна та Авеля. Мiй сину, — мовляв, — пильнуй, щоб мiг ти з ясним оком, а не тьмяним, не тремтячи, мов Каïн, небесному отцевi одповiсти, коли тебе спитає:Де твiй брат? А як же можу я на Украïнi здiйняти зброю так, щоб не дiткнути нiколи нею брата?.. I невже мушкет i шабля мають бiльше сили та честi, нiж перо та щире слово? Нi, учено мене, що се не так! П е р е б i й н и й Не звикли якось ми такого чути... проте... було б на свiтi, може, менше грiха i лиха, якби всi гадали по-твоєму... I в а н (згiрдно) Се в Києвi ченцi навчають отакого! О к с а н а Ти ж, Iване, у Києвi не вчився. Звiдки знаєш, чого там научають? I в а н (зачеплений) От знайшлася зненацька оборонниця для тебе, боярине! О к с а н а Я тiльки правду мовлю... (Засоромлена, подається з рундука в садок. Увiходить з будинку на рундук джура) . Д ж у р а Там, пане, я принiс для гостя речi. П е р е б i й н и й Ходiм, Степане, покажу, де маєш в нас мешкати. С т е п а н (до Перебiинихи) Спасибi, панiматко, за хлiб, за сiль! П е р е б i й н и х а (з косим поглядом на сина) Пробач, коли що, може, прийшлось на перший раз не до сподоби... (Степан з Перебiйним i джурою йдуть у будинок) . П е р е б i й н и х а (до Iвана нишком) Ну й ти ж таки! Хто ж так говорить з гостем? I в а н Ат! Хай же вiн хоч раз почує правду! П е р е б i й н и х а Адже ти чув, що вiн казав... I в а н Овва! бурсак, та щоб не вмiв замилить очi! П е р е б i й н и х а Менi вiн до сподоби, — добрий хлопець, такий увiчливий... I в а н Та вам вже, звiсно, язиком приподобатись недовго. П е р е б i й н и х а Чи сяк, чи так, а вдруге ти не будь таким до гостя гострим! Се ж неначе на те його ми в хату запросили, щоб ним помiтувати. Незвичайно! I в а н Та вже гаразд, не буду зачiпати. (Зiходить з рундука) . П е р е б i й н и х а Куди ти? I в а н От пiду до товариства. (Ïде через садок, перескакує через тин i зникає. Увiходить служебка i збирає зi стола) . П е р е б i й н и х а Де ти, Оксано? О к с а н а (виходить iз-за куща з кухликом в руцi) Ось я тута, мамо. Се я барвiнок поливаю. П е р е б i й н и х а Справдi, полити слiд, — зовсiм посох на сонцi. Полий же й те, що ми пересадили. П е р е б i й н и х а i служебка, зiбравши зi стола, йдуть у будинок. Оксана, поливаючи квiти, спiває веснянки. В садку сутенiє. С т е п а н нишком вилазить вiкном з своєï кiмнати на рундук, прудко та звинно зiскакує з рундука на землю i пiдходить до Оксани. О к с а н а (уриває спiв i впускає кухля) Ой лихо! Хто се?.. С т е п а н Панночко, се я. Прости мене. Ти гнiватись не мусиш, бо ти ж мене сама причарувала i звабила, як соловейко, спiвом. Я не своєю силою прийшов... О к с а н а (засоромлено i разом гордовито) Боярине, до чого сiï речi? Менi ïх слухати не випадає. (Хоче йти) . С т е п а н (затримує ïï за руку) Нi, ти не пiдеш так... О к с а н а (вражена, вириває руку) Се що за звичай? Я не холопка з в о т ч и н и твоєï! С т е п а н (знищений) Я не хотiв образити тебе. Запевне, вiльна ти... Яка журба тобi, що я поïду на чужину з розбитим серцем, що коханий спогад про зустрiч милу обiллє отрута? Тобi дарма, дiвчино-гордiвнице... Хто я для тебе? Зайда, заволока... Адже мене усюди так зовуть... Ти завтра вже про мене й не згадаєш... О к с а н а (спустивши очi) Хiба ти завтра ïдеш? С т е п а н Що ж я маю тобi тут очi мулити собою? О к с а н а Виходить, наче я тебе жену... Я ще ж тобi не мовила нi слова... С т е п а н Невже я маю ще й того дiждатись, щоб ти менi сказала:Вибирайся? О к с а н а (збентежена, зриває з вишнi листочки, кусає ïх (розщипує в руках) Який же ти чудний! Ну, що ж я мала тобi казати? Я не звикла так... Я iнших паничiв роками знаю i ще вiд них такого не чувала... а ти... недавно що приïхав... С т е п а н Панно! Тi паничi безжурно походжають не. щирому дозвiллi по садочках та вибирають квiтку для забави, i тiльки ждуть, щоб краще розцвiлася. А я ж, як в ' язень, що на час короткий з темницi вирвався i має хутко з веселим свiтом знову попрощатись i розцвiту не має часу ждати. Менi була б не для забави квiтка, я бачу в нiй життя i волi образ i краю рiдного красу. Для мене куточок той, де б посадив я квiтку, здавався б цiлим свiтом... Я забув, що ти живеш на волi, що для тебе привабного нема нiчого там, де я живу, i навiть буть не може... О к с а н а (стиха, похиливши голову) Чого ж ти так у тому певен? Ти наче думаєш, що я вже справдi якась ростина, що в менi немає нi серця, нi душi... (В голосi злегка бринять сльози Вона уриває) . С т е п а н (знов бере Тi за руку, вона не боронить) Оксано, зоре!.. Пробач... я сам не знаю... я не смiю... (з поривом) Нi, я не можу, я не маю сили тебе зректися! (Пригортає Оксану) . Серденько, скажи, чи любиш ти мене! Промов же слово! О к с а н а Хiба ж би я з тобою так стояла? (Ховає обличчя у нього на грудях. Нiма сцена) . С т е п а н Я завтра старостiв зашлю до тебе. Чи батько твiй ïх прийме? О к с а н а Татко дуже тебе вподобав i матуся теж. С т е п а н Що тiльки дам тобi я на чужинi замiсть веселощiв рiдного краю? Своє кохання вiрне, бiльш нiчого... О к с а н а Не думай, нiби я пуста панянка, що тiльки має на умi забави та залицяння. Сi труднi часи думок поважних I дiвчат навчили. Якби ти знав, як туга кров гнiтить!.. , С т е п а н Кров? О к с а н а Так. Не раз, вернувшися з походу, лицарство з нами бавиться при танцях. Простягне руку лицар, щоб узяти мене до танцю, а менi здається, що та рука червона вся вiд кровi, вiд кровi братньоï... Такi забави не веселять мене... Либонь, нiколи не прийняла б я перстеня з руки такого лицаря... (Гладить йому руку) . Оця рука вiд кровi чиста. С т е п а н Се не всi вважають за честь. О к с а н а А я вiдразу привернулась до тебе серцем за твою лагiднiсть. Скажи, чи всi такi в твоïй родинi? С т е п а н Родина в нас мала: сестра, й матуся, та брат маленький. Так, вони у мене всi не лихi. О к с а н а Твоя матуся, може, не злюбить незнайомоï невiстки?.. Що я тодi почну там на чужинi, далеко так вiд роду? С т е п а н Нi, Оксано, того не бiйся. Мати будуть радi, що привезу я жiнку з Украïни, — мiй батько, умираючи, бажав, щоб я десь в рiднiм краю одружився. Тебе ж малою мати пам'ятають. (Знов пригортає ïï) . Та й хто ж би не злюбив моєï долi, голубоньки Оксаночки моєï? Се тiльки в пiснi всi свекрухи лютi, а ти побачиш, як моя матуся тобi за рiдну стане. О к с а н а Дай-то боже! С т е п а н Менi тепер здається, що нiгде на цiлiм свiтi вже нема чужини, поки ми вдвох з тобою. От побачиш, яке ми там кубелечко зiв'ємо, хоч i в Москвi. Нiчого ж там чужого у нашiй хатоньцi не буде, — правда? О к с а н а Авжеж. I, знаєш, якось я не дуже боюся тоï чужини. С т е п а н Зо мною? О к с а н а (усмiхається) Тим певне, що з тобою. Але й так, хiба ж то вже така чужа краïна? Таж вiра там однакова, i мову я наче трохи тямлю, як говорять. С т е п а н Та мови вже ж навчитися недовго... ну нiби трохи тверда... Та дарма! Оксаночка у мене розумниця, — всього навчиться. О к с а н а Не хвали занадто, бо ще наврочиш! (Трохи посмутнiла). Я вже й так боюся... С т е п а н Чого, єдина? О к с а н а Якось так упало се щастя раптом. Я такого зроду не бачила... Всi подруги моï, тi, що побралися, багато мали i горя, й клопоту перед весiллям, а я... С т е п а н Та ще пожди! От, може, завтра твiй батенько менi порiг покаже. О к с а н а Нi, нi, сього не буде, я вже певна. С т е п а н (жартуючи) Здається, панночка не радi з того? Коли б ще й гарбуза не покотили?.. О к с а н а Та годi! Що за жарти? С т е п а н От нiяк не догоджу тобi словами! Добре ж, не буду говорити, коли так! (Без слiв пригортає й милує ïï. Вона спершу пручається, потiм пiддається його пестощам) . Г о л о с м а т е р i (з будинку) Оксано! Годi вже там поливати! Вже пiзно! О к с а н а (кинулась) Мати кличуть. (Зривається йти) . С т е п а н (утримує ïï. Пристрасно) Ще хвилинку!.. Хвилоночку! О к с а н а Я вийду ще до тебе, як мати ляжуть спати. С т е п а н Вийди, люба! Я виглядатиму тебе до свiта! Г о л о с м а т е р i Оксано, де ти? О к с а н а Ось я йду, матусю! (Ще раз на прощання обiймає Степана i йде до будинку) . II У М о с к в i. Свiтлиця у Степановiм дому прибрана по-святковому. Знадвору чутно гомiн дзвонiв. М а т и Степанова i О к с а н а увiходять убранi по-вкраïнськи, — мати в намiтцi i в темнiй сукнi з широким виложистим комiром. Оксана в кораблику, в шнурiвцi та в кунтушi. М а т и (сiдає на ослонi, важко дишучи) Спочину трохи, поки йти у терем... Стара... не носять ноги... О к с а н а (сiдає поруч) Ви, матусю, казали б лiжко перенести в дiл, бо вам сутужно лазити на сходи. М а т и Ой нi, голубонько, нехай вже там, у теремi... Тут, на Москвi, не звичай, щоб жiнка мешкала на долi. Скажуть: ото, стара, а звичаю не тямить. О к с а н а Ви ж не в тутешнiх звичаях зросли. М а т и То що? Вони, Оксанко, не питають, хто як там зрiс... Адже ми тута зайди, — з вовками жий, по-вовчи й вий. О к с а н а (зо смiхом) Ой лихо! чи тобто й я по-вовчи маю вити? М а т и А ти б як думала? Сьогоднi в церквi що шепоту було навколо нас:Черкашенки! Хохлуши! О к с а н а (трохи посмутнiвши) Та... я чула... грiха десь не бояться: в церквi божiй, замiсть молитися, людей все гудять, а ще й виносяться так благочестям поперед нас... М а т и Так скрiзь воно по свiтi: що сторона — то звичай, а що город — то й норов, кажуть люди. Дивно ïм на наше вбрання. Тут жiнки зап'ятi, а ми, бач, не вкриваємо обличчя. О к с а н а Чи ми ж туркенi? М а т и Хай господь боронить! Воно ж пак i московки не туркенi, а так чомусь ото в них повелося. Та вже ж як ти бояриня московська, неначебто воно тобi й годиться вбиратися по-ïхньому. О к с а н а А ви ж? Адже ж i ви бояринова мати. М а т и Що мати, то не жiнка. Люди бачать, що я вже лагоджусь у божу путь, то де ж таки менi мiняти вбори. (З лагiдним i журливим усмiхом) . Не варт уже й справляти щось нового. Адже й старенький мiй — нехай царствує! — в козацькому жупанi вiк дожив, так i на смерть його я нарядила — в мережану сорочку... (Втирає хустинкою очi. Оксана, зворушена, дивиться на неï. Коротке мовчання) . О к с а н а I навiщо Степан убрався в те боярське фантя? От як стояв зо мною пiд вiнцем у кармазиновiм жупанi, мамо, ото був... (Засоромившись, уриває) . М а т и (добродушно киває ïй головою) Та, либонь, був до сподоби тодi комусь... (поважнiше) Проте ж не можна, дочко, йому царського нехтувати вбрання. О к с а н а А батько ж... М а т и Батько, донечко, старий i немiчний вже був, коли назвався боярином. Не трапилось йому виходити вже й з дому пiсля того. Степан же й на царськi беседи ходить, i в думу, i в приказ. О к с а н а Хiба ж то сором, якби вiн по-козацькому вбирався? М а т и Не то що сором... От чудна ти, доню, уже ж таки твiй чоловiк боярин, а не козак, чи ти ж не розумiєш? О к с а н а (смутно) Чому не розумiю?.. М а т и Отже, бачиш, я й Ганну по-московському вбираю, бо Ганнi вже судилась тута пара, вона вже ж не поïде на Вкраïну. О к с а н а Чому ж ïï Степан не взяв з собою, як був у.нас? М а т и Та дiвцi мандрувати неначе неподоба; скажуть люди:Поïхала там женихiв ловити. Нехай вже тута шарахвани носить, коли судилося. О к с а н а Та ще дiвочий той шарахван неначеб форемнiший, а що жiночий, то такий бахматий та довгий-довгий, мов попiвська ряса! Аж сумно, як се я його надiну? Ото й на голову такий пiдситок надiти треба? Зап'ясти обличчя? М а т и Та вже ж не як. О к с а н а (помовчавши, нiяково) Боюся я, матусю. М а т и Чого ти, донечко, скажи, чого? О к с а н а Та нiяк мовити... М а т и Ти не соромся. Вже ж я тобi за рiдну матiр тута. О к с а н а (цiлує ïй руку) Так, матiнко. То я... собi гадаю... коли б я не спротивилася часом, Степановi в такiй одежi... М а т и (смiючись) От ще що вигадала! А тобi Степан ще не спротивився, що не в жупанi? О к с а н а Та то ж менi... М а т и I не вигадуй, дочко! Хiба ж таки Степан мала дитина, що iнако вберись, то й не пiзнає? О к с а н а Пiзнати то впiзнає... М а т и (глянувши у вiкно) А поглянь молодшими очима, хто то йде? Чи не Степан бува? О к с а н а Еге ж, то вiн. а з ним ще два якiсь. М а т и Тiкаймо, дочко! (Пiдводиться й подається до дверей) . О к с а н а Чого се, хай бог милує, тiкати, як вiд татар? М а т и Ще осмiють, дитинко; нема тут звичаю з чоловiками жiноцтву пробувати при беседi. (Одчиняє дверi й спiшиться по сходах у терем) . О к с а н а (iде за нею) Ой господи, якi се тут звичаï! Оце — але! Сцена швидко перемiняється. Терем. Крiм О к с а н и i м а т е р i, в теремi ще є Г а н н а, молода дiвчина, сестра Степанова. Ганна убрана як бояришня. М а т и (пiдходить до великоï скринi) Отут, моя дитино, твоє боярське вбрання. Я придбала. О к с а н а (гречно, але без радощiв) Спасибi, мамо. М а т и Хочеш подивитись або примiряти? О к с а н а Хай трошки згодом. Щось я втомилася. Та вже ж нiкуди сьогоднi не пiду, то ще поспiю перевдягтися. М а т и До твоєï волi. Спочинь собi. Та й я пiду спочину, воно й годиться в свято. (Iде в бiчну кiмнату) . Г а н н а (що досi сидiла, лузаючи гарбузове насiння) Ой сестричко, i нащо тi свята потрiбнi в свiтi? О к с а н а Ото спитала! Що тобi бiг дав? Г а н н а Та нудно ж, господи! О к с а н а Сидиш, то й нудно. А ти пiди мiж челядь, погуляй. Г а н н а Куди ж се я пiду? Яка там челядь? О к с а н а А ти хiба товаришок не маєш? Г а н н а Товаришок?.. От декого там знаю з бояришень... Та як до ïх ходити? Матуся вже не здужають, не хочуть зо мною йти... А ти ще не пiзналась тут з ними... З мамкою сама не хочу, вона така... О к с а н а Чого ж тебе водити? Уже ж ти не маленька. Йди сама. Ще й веселiше буде вам без старших. Г а н н а Самiй не можна по Москвi ходити. О к с а н а Хiба хто нападе? Г а н н а Нi, так, не звичай. О к с а н а Ну, вже тi звичаï отут у вас! Г а н н а Та й що менi бояришнi тi скажуть? Сидять по теремах, от як i я, не бачать свiта. Що з ïх за веселiсть? О к с а н а Чого ж ви сидите? Пiшли б укупi кудись на вигой або в гай над рiчку та заспiвали б. Я, бувало, дома годинки в хатi не просиджу святом. Г а н н а Ба в тебе дома! Там же не Москва. Такого тут iзроду не чували, — спiвати по гаях!.. О к с а н а То ти й не знаєш, як на Вкраïнi в нас гуляє челядь? Г а н н а Я мало що Вкраïну пам'ятаю, а Ванька тут уже й вродився. О к с а н а Ванька? Чому ж би не Iвась? Г а н н а Так тут зовуть, та й ми вже звикли. Вiн i сам так звик. Мене ж матуся тiльки та Степан зовуть iще Ганнусею. О к с а н а А як же ти тута звешся? Г а н н а Аннушка. О к с а н а Чи ба! (немов ухваляючи) Ганнушка. Г а н н а (поправляюш) Нi-бо,Аннушка, Оксано. О к с а н а Не вимовлю. Проте ж воно нiчого i по-московському, хто добре вмiє. А як по-ïхньому Оксана буде? Г а н н а Аксинья чи Аксюша. О к с а н а Щось негарно. Оксана мовби краще. Ти, Ганнусю, мене таки Оксаною зови. Г а н н а (лащиться до Оксани) Як хочеш, так i зватиму, сестричко. Я так тебе люблю! Зрадiла, боже, як брат тебе з Украïни привiз! О к с а н а Ти ще мене, Ганнусенько, не знаєш, а може ж, я лиха... Г а н н а Нi, нi, ти добра! Ти, бач, усе до мене:Погуляй, забався, не сиди! А ти б почула, як iншi всi бояринi спиняють своïх сестер та дочок. Ïй же богу, нi за порiг не випустять нiколи. (Ще бiльше лащиться) Оксаночко... рiднесенька... я маю тебе щось попрохати... О к с а н а Що, сестричко? (Ганна мовчить збентежена) Хотiла б, може, що з моïх уборiв? Бери, що хочеш. Дам тобi й намисто, ще й коси у дрiбушки заплету, вберу тебе, неначе гетьманiвну. Г а н н а (смутно) Та нi, сього матуся не дозволять... Я не об тiм... Я хочу попрохати, щоб ти... пiшла зо мною у садок... О к с а н а Ото й всього? Було про що просити. Ходiм хоч зараз. Г а н н а Нi, не зараз, потiм... О к с а н а Коли ти схочеш. Що ж там у садку? Г а н н а Та, бач... самiй отам в садку сидiти менi не можна... О к с а н а Вже й сього не можна? Г а н н а А з мамкою пiти — вона розплеще усiм про те, чого я там сиджу. О к с а н а (смiючись) А ти ж там що ворожиш? От хитруха! Г а н н а Та я нiчого... тiльки виглядаю, чи не проïдуть вулицею часом царськi стрiльцi. Вони надвечiр ïздять. О к с а н а Либонь, царський стрiлець тобi устрелив дiвоче серденько? Г а н н а Та я ж, Оксано, заручена. О к с а н а За царського стрiльця? Г а н н а Авжеж. О к с а н а То чом же вiн до нас не прийде? Г а н н а Хоч би й прийшов, то я ж хiба побачу? Я в теремi, а вiн там, у свiтлицi. О к с а н а То вам i бачитись не можна? Г а н н а Де ж там! О к с а н а Прилюдно — нi, а тiльки крадькома? Г а н н а Нi, як то крадькома? О к с а н а А ти ж хотiла до нього вийти у садок. Г а н н а До нього? Нi, я ще сорому не загубила! I як се ти подумати могла, що я тебе просила проводжати мене на сходини?.. Невже, Оксано, вважаєш ти, що я така нечесна? О к с а н а Та бог з тобою! Де ж, яка ж тут нечесть? Як дiвчина постоïть на розмовi з своïм зарученим, то вже й нечесна? Г а н н а Авжеж, тут так. О к с а н а Навiщо ж ти виходиш туди в садок? Г а н н а Я здалека дивлюся, як вiн там вулицею проïздить. Iнакше ж я його нiгде не бачу, хiба що в церквi. О к с а н а Де ж ви розмовляли? Г а н н а Нiгде. О к с а н а А як же вiн тебе посватав? Г а н н а Як? Через сваху. Як звичайно всi. О к с а н а Я щось не розберу. Г а н н а Бо ти не знаєш тутешнiх звичаïв. Нехай лиш мати тобi розкажуть, бо всього достоту i я не знаю. О к с а н а Нiбито виходить, що ви отак, не мовивши нi слова, i поберетесь? Г а н н а Так найпристойнiше. О к с а н а Чудна тут молодь!.. (Усмiхається якимсь спогадам мовчки. Потiм стиха, мрiйливо) . Я ж було щовечiр виходжу до Степана на розмову. Г а н н а Як заручились? О к с а н а Та... як заручились... Ну, раз стояла з ним, не заручившись, iнакше хто ж засвататися може? Г а н н а (закриваючись) Ой лихо, сором! (Оксана мовчки знизує плечима) . Г а н н а А твоя матуся не знає й досi про твоï стрiвання? О к с а н а Чому не знає? Г а н н а Що ж, вона простила, не прокляла тебе? О к с а н а Та за що, Ганно? Самi ж вони були пак молодi, то знають, що то любощi. Г а н н а Оксано! Що тiльки ти говориш? (Знову закриваєтьс я) О к с а н а (смiється) От дурненька! С т е п а н (увiходить поспiшно) Оксаночко, перевдягнися швидше в московське вбрання. Там прийшли бояри.
О к с а н а
Та мати ж кажуть, що жiнкам не можна мiж чоловiцтвом бути. С т е п а н Бачиш, любко, ти маєш тiльки ïх почастувати та й знов у терем вернешся. О к с а н а Отак? А як же частувати ïх, Степане? По-нашому, чи, може, як iнакше? С т е п а н Ти винесеш ïм на тарелi меду, — матуся прилаштують, як там треба, — уклонишся, боярин поцiлує тебе в уста... О к с а н а Степане! Що ти кажеш? Мене бояри цiлувати мають? Чи се менi причулося? С т е п а н Нi, серце, воно так є, та в тiм нiчого злого, — то тiльки звичай! О к с а н а Се ще так же звичай! Нехай йому абищо! Не пiду! С т е п а н (понуро) Як хочеш, тiльки ти нас тим загубиш. О к с а н а Таке вигадуєш! С т е п а н Ба ти не знаєш, якi тут люди мстивi... За зневагу старий боярин вiзьме, як не вийдеш, а вiн же думний дяк, вiн має силу — он син його ще молодий, — вже стольник; вiн оклепає нас перед царем, а там уже й готовослово й дiло. О к с а н а Ти не жартуєш? С т е п а н (ще понурiше) Як тобi здається? О к с а н а (з жахом) Степане, та куди ж се ми попались? Та се ж якась неволя бусурменська. С т е п а н Я й не казав тобi, що тута воля. Та якби ми не гнули тута спини, то на Украïнi, либонь, зiгнули б у три погибелi родину нашу московськi воєводи... Ось ти млiєш з огиди, що тебе якийсь там дiд торкне губами, а як я повиненхолопом Стьопкою себе взивати та руки цiлувати, як невiльник, то се нiчого? О к с а н а Боже мiй... Степане! Хто ж каже, що нiчого? С т е п а н Отже, бачиш... Та що я тут розводжуся? Там дяк мене чекає. То скажи, Оксано, ти вийдеш? О к с а н а Я не знаю... М а т и (виходить з кiмнати) Вийди, доню, голубонько! I я тебе прошу! Не дай менi, старiй, на очi бачить Степановоï згуби! Г а н н а Ой сестричко, якби ти знала, що за лютий дiд отой боярин!.. Я тебе благаю! Сестриченько! Не загуби ж ти нас! (Ридаючи, кидається до Оксани) О к с а н а (до Ганни холодно, якось надмiру спокiйно) Я вийду. Дай менi московське вбрання. (Ганна кидається до скринi) . А ви, матусю, наготуйте меду. ïди, Степане, бав тим часом гостi. Степан, похиливши голову, виходить. Оксана, блiда як смерть, здiймає з голови кораблика. 11f312b5ac672f19_я> III Дальня кiмнатка у горiшньому поверсi в Степановiм домi. С т е п а н (уводить г о с т я козака) Ось тута поговорим, пане-брате, бо, знаєш, там... тут буде захиснiше. (Оглядає сiни через дверi, потiм замикає дверi на замок i зачиняє вiкна Сiдає з гостем далi вiд дверей Розмова ведеться неголосно) . Великi чиняться там кривди, кажеш? Г i с т ь Та там такi напастi, що крий боже! I просвiтку нiкому не дають московськi посiпаки. Все нам в очi тiєю присягою тичуть... С т е п а н Правда, що присяга таки велика рiч. Г i с т ь (голоснiше) Чому ж вони самi забули бога? С т е п а н Помалу, пане-брате, ще пiдслуха який слуга. Г i с т ь Та правда... Я й забув... (Тихше) Ми присяги не хочемо ламати, але нехай же цар нас оборонить вiд тоï галичi. С т е п а н То трудна справа. Адже когось вiн там держати мусить для нагляду, а всi тi воєводи один вiд одного не лiпшi. Звiсно, за ними й iншi всi порозпускались... Г i с т ь Послав би цар з украïнцiв кого, в Москвi ж тут є такi, от хоч би й ти, що здавна i царевi служать вiрне, i рiдний звичай вмiють шанувати. С т е п а н Нас не пошлють... Г i с т ь Чому? С т е п а н Бо нам не вiрять. Г i с т ь Отак! Та ви ж тут наче всi у ласцi! С т е п а н То тут, на очах, а з очей спустити нас надовго не зважаться. Так, часом ненадовго послами посилають, i не самих, а вкупi з москалями... Щоб воєводами ж настановити, того не буде й зроду! Г i с т ь Не здивуйте ж, як ми вiдкинемось до Дорошенка! С т е п а н (робить рух рукою, мов хоче гостевi затулити вуста) Крий боже, пане-брате, що ти кажеш? Г i с т ь (схаменувшись) Так часом зiрветься з досади слово... Найгiрше, пане-брате, догорає оте, що нам не вiрять. Мiй свояк, Черненко, знаєш? (Степан потакує головою) . Так був уклепався, що ледве-ледве вирвався з душею! С т е п а н Черненко? Вiн, здається, з найвiрнiших царевих приятелiв. Г i с т ь То-то й ба! А хтось там наклепав при воєводi, що нiби вiн послав у Чигирин листа якогось. От було бiди! Що жiнка плакала, в ногах валялась у воєводи... С т е п а н (гiрко всмiхнувшшь) Є прислiв'я, брате:Москва сльозам не вiрить. Г i с т ь Щира правда! Проте знайшлись такi, що помогли... С т е п а н Се хто ж? Г i с т ь Побрязкачi. С т е п а н Хiба що так. Мовчання. Г i с т ь Вже так, що цупко затягли супоню на наших боках. А проте є люди, що не бояться, йдуть, мов на одчай, бо, сказано, терпець ïм увiрвався! (Присунувшись зовсiм блiзенько до Степана, говорить пошепки). Дiвчата нашi, — декотрi ще вкупi були з дружиною твоєю в братствi. — гуртом пошили корогву й послали у Чигирин... звичайне, крадькома... Iван, твiй шурин, сам ïï одвозив... Нiхто не знає ще. Якби дiзнались, то страшно здумати, що б там було! (Одсунувшись, трохи голоснiше) . Отак, як бач, одважуються люди... (Степан в мовчазнiй задумi сiпає кiнець свою пояса. Гiсть устає) . Що ж, пане-брате, то нема надiï полегкостi дiстати вiд царя? С т е п а н (отямившися з задуми, теж устає) О нi, чому ж, я спробую. От згодом в царя я буду на малiй беседi. Як буде вiн пiд чаркою, то, може, я догоджу йому, вiн часом любить пiсеньчеркасских слухати, та жартiв, та всяких теревенiв, не без того, що й тропака звелить потанцювати. Г i с т ь Ото! Хiба ти в нього пахоля? С т е п а н Ба знаєш, як то кажуть:Скачи, враже, як пан накаже... Та ладен я, брате, уже хоч би й на головi ходити, аби чогось добутися для тебе та для Вкраïни. Дай менi суплiку, оту, що ти приготував царевi, — як влучу слушний час, то я подам до власних рук йому. Г i с т ь (виймає загорнений у хустину папiр з печатками) Ось, пане-брате, хай бог тобi поможе! Не минути розливу кровi братньоï, як тiльки суплiка сяя марна буде. С т е п а н Боже, не попусти! Г i с т ь Бувай здоров. Пiду вже. С т е п а н Хай бог тебе провадить, пане-брате. Чоломкаються. Гiсть виходить. О к с а н а (швиденько увiходить з iнших дверей швидким кроком) А я тебе, Степане, скрiзь шукаю. С т е п а н Що там таке? О к с а н а Порадитися треба. Менi Яхненко тут листа привiз вiд братчицi-товаришки. С т е п а н (з поспiхом) Де лист? Його спалити треба! О к с а н а Бог з тобою! Чому спалити? То вона прохає, щоб я, по змозi, грошей ïй послала, якусь вона потребу має пильну. С т е п а н Не посилай. Крий боже! I не думай! О к с а н а Та що тобi бiг дав? Я й не гадала, що ти такий скупий. Коли вже так — я з посагу свого послати можу. С т е п а н Та я не грошей жалую, Оксано. О к с а н а А чом же ти не хочеш? С т е п а н Небезпечно. (Нахилившись до неï, зовсiм нишком) . Вони там з Дорошенком накладають... О к с а н а (здивована мовчить, потiм загадково усмiхається) Ну що ж, так, може, й треба. С т е п а н Схаменися! Ти ж так боялася розливу кровi, а ся вiйна найпаче братовбiйна, що Дорошенко зняв на Украïнi, -'- то ж вiн татар на помiч приєднав i платить ïм ясиром християнським. О к с а н а (сiдає, мов знесилена, на ослiн i спирається па стiл) Скрiзь горе, скрiзь, куди не обернися... Татари там... татари й тут... С т е п а н Оксано! Що мариться тобi? Татари тут? О к с а н а А що ж? Хiба я тут, не як татарка, сиджу в неволi? Ти хiба не ходиш пiд ноги слатися своєму пану, мов хановi? Скрiзь палi, канчуки... холопiв продають... Чим не татари? С т е п а н Тут вiра християнська О к с а н а Тiльки ж вiра! Та й то... прийду до церкви — прости, боже! — я тут i служби щось не пiзнаю: заводять якось, хтозна й по-якому... С т е п а н Оксано, се вже грiх! О к с а н а Ой чоловiче!.. Та й осоружна ж ся менi Москва! (Схиляється головою до стола) . С т е п а н (сумно стоïть над нею) Я так i знав... Хiба ж я не казав, що я тобi нiчого дать не можу тут, на чужинi?.. О к с а н а (кидається до нього) Нi, моє кохання! Се я недобра! Так, немов не знаю, що бiдний мiй голубонько страждає за всiх найгiрше, — треба ж завдавати жалю ще бiльше! (Степан пригортає ïï) . Ну, скажи, мiй любий, чи довго нам ще мучитися так? С т е п а н (зiтхнувши) Бог знає, серденько! О к с а н а Невже й загинем у сiй неволi? С т е п а н Май надiю в бозi. Ще якось, може, змiняться часи. Коли б утихомирилося трохи там, на Вкраïнi, попрошу царя, щоб вiдпустив мене хоч у гостину. О к с а н а Тепер нiяк не можна? С т е п а н Нi, єдина, тепер нема що й думати! От саме я думаю до царя суплiку нести, що люди з Украïни привезли, — жалiються на утиски, на кривди... Я маю боронити ту суплiку, то вже ж не час проситися з Москви.От, — скажуть, — речi солодко розводить, а сам в лiс дивиться. Тепер, Оксано, нам треба стерегтися так,щоб муха не пiдточила носа, як то кажуть. Крий боже схибити в чому, — пропала вся наша справа i громадська вкупi. О к с а н а Ну як його ще бiльше стерегтися? Вже й так немов замазались у пiч! С т е п а н Та от, наприклад, ти послати хочеш тi грошi братчицi... О к с а н а (спустивши очi) Вже не пошлю. Нехай пробачить, що ж, коли не змога... Я напишу ïй... С т е п а н Краще не пиши нiчого, серце. О к с а н а Як же ж так, Степане? Се ж навiть незвичайно! С т е п а н Як листа десь перехоплять — чи то раз бувало? — то ще готовi взяти на тортури, як викриють ту справу з Дорошенком, щоб ти призналася, в чiм накладала З товаришками... О к с а н а Я перекажу через Яхненка... С т е п а н Мушу я просити, щоб ти його у нас тут не приймала. О к с а н а Та я ж його просила, щоб прийшов! Вже ж не прогнати! С т е п а н Накажи слугою, що ти нездужаєш. О к с а н а Не випадає. С т е п а н Як хочеш. Тiльки як вiзьмутьна дибу, то вже не жалуй! О к с а н а Звiдки вже йна дибу? С т е п а н А що ж ти думаєш? За тим Яхненком шпиги московськi цiлим роєм ходять. Я знаю ïх. О к с а н а (зажурена) Так я й не передам родинi нi листiв, нi подарункiв... С т е п а н Ти знаєш, люба, поки що, то й краще б не озиватись, надто до Iвана, бо вiн в непевнi справи устряває... О к с а н а До брата рiдного не озиватись? (У неï стають сльози па очах). С т е п а н Се ж не навiки, рибонько, тим часом, поки утихомириться... (Знов пригортає ïï) . О к с а н а (не вiдповiдаючи на пестощi; безвиразно) Гаразд, нiкому не писатиму. С т е п а н Ти, серце, на мене гнiваєшся. О к с а н а (так само) Нi, чого ж? Ти маєш рацiю. Нащо писати? Степан опускає руки. Оксана повагом виходить з хати. IV Терем. О к с а н а гаптує в кроснах, рухи в неï лiнивi, в'ялi. С т е п а н (увiходить i сiдає близько Оксани на дзиглику) Щось голова болить... О к с а н а (не пiдводячи очей вiд шитва) Ти пiзно встав. С т е п а н Та свiтом же прийшов з тiï беседи. О к с а н а Було там весело? С т е п а н Ей, де там в ката! По щиростi бояться слово мовить. П'ють, п'ють, поки поп'ються, потiм звада... О к с а н а А як же там, Степане, та суплiка? С т е п а н Та що ж... нiяк. Цар каже:Прочитаєм, подумаєм... Чували вже ми теє! О к с а н а Що ж буде? С т е п а н (з болiсною досадою) Ой, не знаю! Не питай! Мовчать. Оксана шиє, потiм голка випадає ïй з рук. С т е п а н Хоч би ти щось, Оксано, розказала, а то так сумно, голова забита усяким лихом. О к с а н а (в'яло) Що ж я розкажу? Нiчого я не бачу i не чую, сиджу собi... С т е п а н (трохи роздражнений) Ну, робиш же що-небудь? О к с а н а Учора вишила червону квiтку. сьогоднi синю. Се тобi цiкаво? С т е п а н Ти так неначе дражнишся зо мною! О к с а н а (крiзь сльози) Нi, далебi, Степане, не дражнюся! С т е п а н (придивляється до шитва Лагiдно) А що се буде з тоï лиштви, любко? О к с а н а (знов безучасно) Не знаю, се щось Ганна почала. С т е п а н Либонь, собi на посаг. Се вже хутко ïï весiлля. О к с а н а Та за мiсяць нiби. С т е п а н От на весiллi трохи погуляєш, розважишся. О к с а н а Ет, знаю ту розвагу! Частуй та кланяйся:Не обезсудьте... А гостiйки поза плечима судять:Черкашенка, чужачка... С т е п а н Ти вже надто на те зважаєш. О к с а н а (байдуже) Нi, менi дарма. Мовчання. С т е п а н Ти так неначе втомлена сьогоднi. Клопочешся при господарствi, може? О к с а н а Нi, я не клопочусь, — то все матуся. Ми з Ганною все шиємо. С т е п а н То, може, не треба стiльки шити? О к с а н а Що ж робити? Насiння я лузати не люблю, так як Ганнуся. Треба ж десь подiти i руки, й очi... С т е п а н Бiдненька ти в мене. (Оксана проривається риданням) . Оксано! Що се ти? Та бог з тобою! Чи хто тебе образив? Мати? Ганна? О к с а н а (трохи стишуючись) Вони як рiднi... я на ïх не скаржусь... С т е п а н Так що ж? О к с а н а (уриває ридання, з одчаєм) Степане! Ти хiба не бачиш? Я гину, в'яну, жити так не можу! (В знесиллi похиляється па кросна) С т е п а н Се правда, не ростуть квiтки в темницi... А я гадав... (Ходить по хатi в тяжкiй задумi, потiм спиняється перед Оксаною) . Оксано, заспокойся, поговорiм ладом. О к с а н а Про що, Степане? С т е п а н Виходить, я тебе занапастив. О к с а н а Нi, я сама... С т е п а н Однаково. Я бiльше не хочу заïдать твоєï долi. Хоч як менi се гiрко... я готовий тебе до батька вiдпустити. О к с а н а Як? А ти ж? С т е п а н Я тут зостануся. Для мене немає вороття, ти ж теє знаєш. О к с а н а (зворушена) То се б тебе покинути я мала? Чи я ж на те стояла пiд вiнцем i присягу давала? С т е п а н (гiрко) Я, Оксано, не хан татарський, щоб людей держати на присязi, мов на шнурку. Ти вiльна. Се тiльки я в неволi. О к с а н а (хитає головою) Нi, Степане. С т е п а н Чого ж? Я присягу тобi вертаю... (Голос його переривається вiд турботи) . I я прошу тебе... прости мене... що я... тебе вiдмовив вiд родини... що я... О к с а н а (обiймає його) Нi, годi, не кажи! Не знаєш ти... Ще ж ти менi нi слова, нi слова не промовив там, у батька, а вже моя душа була твоєю! Ти думаєш, як я тепер поïду вiд тебе геть, то не лишиться тута моя душа? С т е п а н Так що ж робити, люба? О к с а н а Втiкаймо всi! Мiй батенько поможе прожити якось, поки ти придбаєш. Хай ïм абищо, сим московським добрам! Втiкаймо на Вкраïну! С т е п а н Цар достане боярина свого скрiзь на Вкраïнi, та ще й твоïй родинi буде лихо. Не скриємось нiгде... О к с а н а Втiкаймо в Польщу! А нi, то на Волощину! С т е п а н Що з того? Змiняємо чужину на чужину... Приблудами чужi пороги будем там оббивати... все одно, що й тут. О к с а н а Нi, там вiльнiше. С т е п а н Треба заслужити чимсь ту сусiдську ласку. Чим же бiльше, коли не зрадою проти Москви? О к с а н а Так ïй i треба! С т е п а н Присяга, Оксано, велике дiло. Цар менi не верне так присяги, як я тобi вернув. Та й я йому не можу повернути всього, що я приймав з його руки. Мовчання. Починає сутенiти. Десь у церквi тихо дзвонять. О к с а н а Степане, вже не говорiмо бiльше про се нiколи. С т е п а н Так, не треба, люба... (Згодом) . Чому не шиєш? О к с а н а Вже менi не видко. А ще свiтити рано. С т е п а н Заспiвай щось потихеньку, якщо можеш. О к с а н а Добре. (Спiває потихеньку) Ой як було хорошенько, як рiд з родом п'є, вип'є чарку, вип'є другу та по сестру шле. Сеструненько-голубонько... (Уриває) Не можу. Либонь, я одзвичаïлась вiд спiвiв. Та й щось на груди важко. (Кашляє) С т е п а н (стривожений) Ой, кохана, чи ти не хвора? О к с а н а Де ж там! То щось так. Увiходять м а т и й Г а н н а, за ними слуги вносять загортки з покупом. Поклавши пакунки, слуги виходять. М а т и Добривечiр, дiтки! Що сидите так поночi? С т е п а н Так, дещо розмовляли. М а т и Не наговоряться все голуб'ятка. Коли б то бог судив i Ганнi нашiй таке подружжя! Г а н н а (свiтить тим часом ( розгортає пакунки) Подивись, Оксано, чого ми накупили! Оксана пiдходить. Се на шубу, а се на лiтники, а се на кичку. Що, правда, гарне? Ми ж ото пiшли аж до купцiв заморських. О к с а н а (жваво) Гарно, гарно! Та й молодичка з тебе гарна буде! Ну й потанцюю в тебе на весiллi! Нехай уже московки не здивують! Г а н н а От я люблю, як ти така весела, а то сидить, похнюпившись, аж сумно. М а т и Та звiсно, i чого б таки журитись? Ви люди молодi... у хатi лад... О к с а н а (пiдхоплює) За хатою добро... Г а н н а (не завважаючи iронiï) Авжеж, сестричко, якби ти бачила, що там купцiв наïхало! I чом ти не пiшла iз нами вкупi? О к с а н а Я дошити хтiла, а завтра й я пiду по всiх усюдах, закупимо з тобою всю Москву! От я собi парчеву кичку справлю! Степане, можна? С т е п а н Чом би ж то не можна? О к с а н а (плеще в долонi й приспiвує) Бодай менi такий вiк довгий, як у мене чоловiк добрий!.. М а т и (втiшно всмiхаючись) Ну й вигадниця в тебе жiнка, синку! Г а н н а А як вона менi спiвала гарно весiльноï! Сестричко, заспiвай тiєï, як то косу розплiтають. О к с а н а Не хочу, то сумна, ще знов заплачеш. Я зараз коровайницею буду або приданкою — ти тiльки слухай: (Спiває дуже голосно, по-сiльському) . Не бiйся, матусю, не бiйся, в червонi чобiтки обуйся, щоб твоï пiдкiвки бряжчали, щоб нашi вороги мовчали! Гу! (Вигукнувши, вискакує на ослiн) Отак приданки скачуть через лавки! С т е п а н (ловить ïï й здiймає з ослона) Ну, ну, Оксано, ти вже щось занадто. М а т и Та правда, донечко, почує челядь... О к с а н а Овва! Так що ж! Бояриня гуляє! Давай утнем санжарiвки, Ганнусю! Г а н н а (смiючись) Та я не вмiю! О к с а н а Я тебе навчу! (Крутить Ганну навколо себе, приспiвуючи) . Гуляй, гуляй, господине, нехай наша журба згине! Ой чи згине, чи не згине, гуляй, гуляй, господине! Що ж ти. Степане? Помагай спiвати! (Залягається смiхом, що згодом переходить у кашель. С т е п а н тривожно кидається до неï) . V Степанiв садок. Будинок виходить у нього задньою стiною Видко гратчастi вiкна терема i пiддашок ч сходами Збоку в садку зроблена повiточка садова, вся в зеленi та в квiтках; у повiтцi приладновано великий турецький ослiн з подушками. З терема по сходах надвiрних помалу спускаються м а т и й О к с а н а. Оксану ведуть попiд руки д в i с л у ж н и ц i — сенные девушки. Оксана у простiй широкiй хатнiй сукнi, без кички, голова зав'язана на украïнський лад шовковою хусткою. Оксана хвора, очi позападали, але дуже блищать, на щоках хворий рум'янець. М а т и (пройшовши вперед до повiтки, показує дiвчатам на ослiн) Отут бояриню посадовiть та й можете вертати до роботи. Дiвчата садовлять Оксану i вертаються в терем. М а т и Що, донечко, тут, правда ж, придобнiше? Вiльнiше дихати? О к с а н а Вiльнiше?.. (Схиляється на подушки) . М а т и Ляж, ляж, рибонько. Заснути, може, хочеш? О к с а н а Так, я б заснула... тiльки я боюся... М а т и От, хай бог милує! Чого боïшся? О к с а н а Та все якесь таке страхiття сниться. М а т и Ти помолись до Йосипа святого, то вiн всi сни перенесе на добре. О к с а н а От вiдколи я тут, то й сни змiнились... Бувало, там, у батенька, все сниться, що я лiтаю. Так, бувало, любо... А тут не снилось i разу. М а т и Бач, любко, як сниться, що лiтаєш, то ростеш, отим воно так замолоду й сниться. Тепер же ти вже не ростеш... О к с а н а Та... певне... М а т и (поправлятчи ïй подушки) Ляж вигiдненько та засни гарненько. (Сiдає коло неï в ногах) . А я посиджу тута, помолюся, щоб бог тобi послав у снi здоров'я. (Виймає бурштиновi чiтки i перебирає ïх, стиха ворушачи устами) . О к с а н а засипляє. С т е п а н виходить з долiшнього рундука. Мати киває йому, щоб помалу йшов, не гукав, потiм устає обережно i йде до нього на другий кiнець садка, далi вiд повiтки. М а т и (нишком) Ну, що ж казав той нiмець? Є надiя? С т е п а н Що ж, каже: В бога все можливо. М а т и Певне! Та все ж би й людськоï снаги докласти, либонь, не грiх. С т е п а н Вiн докладає, мамо. Вiн є людина великоучена... Та що ж, коли така тяжка хвороба? М а т и I звiдки причепилася напасть?.. Либонь, се хтось наврочив на весiллi Ганнусинiм, бо вiдтодi й заслабла. С т е п а н Здається, ще давнiше почалося... М а т и Хiба? Та нi, вона була здорова. А от що на весiллi... Ну, та як же той нiмець каже? З чого б то воно? Чи з пристрiту? Чи, може, з переляку? От горе, тут нема таких бабiв, як там, у нас, — коли б так пошептали. С т е п а н Нi, матiнко, не помогли б тi шепти. Така вже слабiсть. М а т и Що ж воно? Як зветься? С т е п а н Казав вiн: Ваша панi занудилась по рiднiм краю — се є также слабiсть. Сказав менi по-грецьки як i зветься. М а т и Та вiн то назове на всiх язиках, а щоб то вигоïти... С т е п а н Вiн казав, — коли ïï повезти на Вкраïну, то, може б, ще й одужала. М а т и От, синку, на сей раз нiмець, може, й правду каже. Вона таки нудилася, небога. Що ж, вiдомо, завезена далеко... Не кожне привикає до чужини. Котре привикне, а котре то й... С т е п а н Мамо, я попрошу царя, щоб нас пустив до тестя у гостину — чей же пустить? М а т и Та, може, й пустить — вже ж вiйни немає. С т е п а н Скажу йому, що маю ще й у Киïв повезти хвору жiнку поклонитись угодникам святим там у печерах, для iзцiленiй — невже ж не пустить? М а т и Повинен би пустити. Се вже и грiх людей на богомiлля не пускати! А се, Степанку, ти надумав добре — поïхати на прощу, помiчнiше воно буває над усякi лiки. (Зiтхнувши, поглянула па небо) . Ба сонечко схиляється на вечiр. Ти б тута розбудив Оксану, синку, Навзаходi недобре спати хворим. А я пiду зварю майове зiлля, щоб на нiч ïй було готове пити. С т е п а н Спасибi, що клопочетеся нею. М а т и Що ж, синку, завезли чужу дитину, то треба ж якось ïй давати раду. (Iде в терем) . Степан пiдходить до Оксани i стиха цiлує ïï. Вона прокидається. О к с а н а Се ти, Степане? Бач, менi приснилось, що мiсяць ясно-ясно засвiтив у батьковiм садочку... С т е п а н (удавано веселим голосом) Мiсяць, люба? Се дивно, бо якраз на тебе сонце! О к с а н а Що ж, може, там яснiше свiтить мiсяць, нiж тута сонце... С т е п а н Не журись, Оксано, ось хутко знов побачим, як там свiтить i сонечко, i мiсяць на Вкраïнi. О к с а н а Се ж як? Хiба умру? Тодi запевне душа полине... С т е п а н Бог з тобою, люба! Чи я ж би про таке тобi казав? Надумав я поïхати з тобою в гостину до твоïх. О к с а н а (iронiчно) Велике дiло, що ти надумав! Цар думки заверне. С т е п а н Цар пустить. Вже ж тепера на Вкраïнi утихомирилося. О к с а н а (гостро) Як ти кажеш? Утихомирилось? Зломилась воля, Украïна лягла Москвi пiд ноги, се мир по-твоєму — ота руïна? Отак i я утихомирюсь хутко в трунi. С т е п а н Ти одживешся на Вкраïнi. Москва ж не може заступити сонця, зв'ялити гаю рiдного, зсушити рiчок веселих. О к с а н а (понуро, уперто) Годi, не кажи. Нiкуди я тепера не поïду. С т е п а н Чому ж? О к с а н а Не хочу! С т е п а н Що се ти, Оксано? Менi аж дивно! Що се ти говориш? О к с а н а (розпалившись, пiдводиться) А я дивую, ти з яким лицем збираєшся з'явитись на Вкраïнi! Сидiв-сидiв у запiчку московськiм, поки лилася кров, поки змагання велося за життя там, на Вкраïнi, — тепер, як втихомирилось, ти ïдеш туди ясного сонця заживати, що не дiстали руки загребущi, та гаєм недопаленим втiшатись. На пожаринi хочеш подивитись, чи там широко розлилися рiки вiд слiз та кровi? С т е п а н Ти тепер картаєш... А як сама колись менi казала, що ти прийняти можеш тiльки руку, вiд кровi чисту? О к с а н а Правда, я казала... Ми вартi одне одного. Боялись розливу кровi, i татар, i диби, i кривоприсяги, й шпигiв московських, а тiльки не подумали, що буде, як все утихомириться... Степане, дай руку! С т е п а н Се навiщо? О к с а н а Ти не хочеш? С т е п а н Нi, чом же? (Дає руку Оксанi) . О к с а н а (дивиться на свою й Степанову руки) От, здається, руки чистi, проте, все мариться, що ïх покрила не кров, а так... немов якась iржа... як на старих шаблях буває, знаєш? (Пускає його руку i лягає знов Говорить повiльнiше, млявiше, з перервами) . У батенька була така шаблюка... вони ïï закинули... ми з братом знайшли... в вiйну побавитись хотiли... не витягли... до пiхви прикипiла... заржавiла. Отак i ми з тобою... зрослись, мов шабля з пiхвою... навiки... обоє ржавi... С т е п а н Ти, Оксано, вмiєш зарiзати словами без ножа. О к с а н а Та тiльки ж се я вмiю, бiльш нiчого. Що-небудь же i я повинна вмiти... (Мовчання) . Як я умру, то не бери вже вдруге украïнки, вiзьми московку лiпше... С т е п а н Оксано! О к с а н а Всi ми рiжемо словами, а тут жiнки плохi, вони бояться... С т е п а н (з мукою) Та пожалiй себе й мене хоч трохи! О к с а н а Занадто я жалiла... В тiм i горе... Якби я мала сили не жалiти, то вирвались би геть з сiï кормиги — i ти б ослобонився вiд iржi... А так, вже чисто: нi собi, нi людям! С т е п а н Оксаночко! Поïдем на Вкраïну! Ну, я тебе прошу! Там батько-мати, родина, приятелi, там ти з ними розважишся. О к с а н а (одвертається) Я й в вiчi не насмiю ïм глянути... С т е п а н Ну, в Киïв подамося, помолимось, нехай нас бог простить, нехай тобi здоров'я верне! О к с а н а Нащо? Кому потрiбне те моє здоров'я та й я сама? С т е п а н Менi, моя єдина! Я ж так тебе люблю! О к с а н а Т обi здається. Ти жалуєш мене, але любити... таки й нема за вiщо... Я тепер така недобра стала, вередлива... С т е п а н Нi, нi, моя хороша! О к с а н а Я — хороша? Хоч би й була коли яка краса, то вже давно вона з обличчя спала... С т е п а н (гладить ïï руку, низько похиливши голову) Ти шарпаєш себе речами тими. Не треба стiльки говорити... О к с а н а Правда... С т е п а н Та й що картатися словами, люба? Нас доля так уже скарала тяжко, що, певне, й бог простить усi грiхи. Хто кров iз ран теряв, а ми iз серця. Хто засланий, в тюрму замкнутий був, а ми несли кайдани невидимi. Хто мав хвилини щастя в боротьбi, а нас важка, страшна душила змора, i нам не вдiлено було снаги ту змору подолати... О к с а н а (спокiйнiше й лагiднiша, нiж досi) Так, се правда. Але нiхто сього не зрозумiє, поки ми живi. Отже, треба вмерти. Ти, певне, довше проживеш, нiж я, — до рук тобi свiй заповiт вiддам я, а ти його передаси родинi i братчикам, хто ще живий лишився. С т е п а н (з гострою тугою) Ой, краще б я тобi таке казав! О к с а н а (пiдводиться й прихиляє його до себе) Нi, любий, ти на свiтi потрiбнiший, тобi ще є про що й про кого дбати. Борцем не вдався ти, та пiсля бою подоланим подати пiльгу зможеш, як ти не раз давав... На бойовиську не всi ж померли, ранених багато... поможеш ïм одужати, то, може, колись там... знов зiбравшися до бою, вони тебе згадають добрим словом... а як i нi — не жалуй, що помiг. Сидять якийсь час мовчки, обнявшись. С т е п а н (пiдводиться i подає Оксанi руку) Ходiм, я заведу тебе до хати. Бач, сонце вже навзаходi. О к с а н а Ходiм (Спираючись на руку Степанову, iде до будинку. Не доходячи рундука, спиняється i обертається, дивлячись на захiдне сонце, що вже зникає за обрiєм) . Добранiч, сонечко! Iдеш на захiд... Ти бачиш Украïну — привiтай! 27-29.IV
Бояриня