Дим



Категории Леся УкраÏНка ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Для нас у рiднiм краю навiть дим Солодкий та коханий... Так колись Казав старий Гомер: слiпiï очi, Либонь, не гриз тодi легенький дим з багаттiв хатнiх; жертви й гекатомби палилися не часто, бiльше в спiвах... Для нас у рiднiм краю навiть дим Солодкий та коханий... Без упину Я думала собi оцi слова, Простуючи в краïну iтальянську. I мрiялись менi далекi села: Дiвчата йдуть, спiваючи, з ланiв, Клопочуться хазяйки невсипущi, Стрiчаючи отару та черiдку, Господарi вертаються з роботи, Не прискоряючи ходи, поважно, А нишком поглядають на димок, Що в'ється понад комином низеньким, I думають: Оце ж воно й вечеря... I мрiялись менi росистi луки Волинськi: здалека чорнiє лiс Зубчастим муром, а туман на нього Безгучним, тихим морем напливає, – Хто в лiсi, хто у полi, стережися! То котиться пропасниця лукава. Але ночлiжники собi спiвають, Простуючи до лiсу, на димок, – Се ж там товаришi багаття розпалили, Там тепло, сухо, грають роєм iскри, Мов бджоли золотi, вогонь танцює... Простуймо на димок!.. I я дивилась На тi бездимнi села iтальянськi (Вогню й малого для поленти досить), На рижовi поля, страшнi рiзайï. Де невидимкою малярiя лiтає, Не боячись нi диму, нi вогню, – I слово чужина бринiло в думцi За кожним стуком поïзда прудкого. ...Тунель! I дим влетiв менi в вiкно Гiркою хмарою – поганий дим, Либонь, погане вугля iтальянське – Так не душив i дим в курнiй хатинi Там, на Полiссi, тож було спiвали Дружки весiльнi, аж дзвенiла хата, Не хриплим, чистим голосом, дарма Що голови немов у хмарi мрiли; Той дим гриз очi, але все ж не так, Бо вiн був з дерева, а може, й те, що рiдний. А тут же кашель груди розбиває вiд сього диму! Поки чужина рятунок дасть повiтрям, сонцем, морем, коли б ще дим на той свiт не загнав... ...Sampierdarena. Слава ж тобi, боже! Се – хутко Генуя, там i спочинок, Там буде море, i веселе небо, I давне мiсто гордоï краси Одважного i вiльного народу... ...Он наша Генуя, – панок старенький Показує менi удалину. Дивлюся – i не бачу – мла закрила. Добродiю, чи се тут часто з моря Такий туман встає? – питаю пана. Туман? Се не туман, се тiльки дим, Се завжди так. Воно й не диво – гляньте! Я глянула: немов високi щогли У пристанi великiй, бовванiли Крiзь сиву млу тонкiï комини. Та скiльки! цiлий лiс! Багатство наше Отут росте! – сказав панок поважно. У фабриках не кришталевi стiни, А з вiкон те багатство не свiтилось, За вiкнами щось темне маячiло... Менi згадалось теж приморське мiсто, Не iтальянське, потiм друге, третє, Четверте – все над рiдними морями – I знову мiсто, те вже над рiкою Великою, гучною вiд порогiв, Мов рейнська круча, де якiсь колеса I день, i нiч глушать гук водопаду... А потiм села в полем, кучерявим Вiд бурячиння... а над тим усiм Скрiзь комини високi непомiрно, Мов сосни в горах – тiльки що без гiлля... Ми в'ïхали у передмiстя. Чорнi, Закуренi стояли там будинки, Суворi та непишнi. По будинках До вiкон хустя прип'ялось, мов злиднi, Що ïх нi в дверi, нi в вiкно не випреш, А з вiкон визирали, мов привиддя, Якiсь блiдi, невiльницькi обличчя. А над усiм той дим, той легкий дим, Що не гризе очей, притьмом не душить, А тiльки небо ясне застилає, I краде людям сонечко веселе, П'є кров з лиця, i гасить людський погляд, I барви всi рiвняє сивизною. Нiхто його не чув, але завжди, I день, i нiч, i кожную хвилину Безгучно i таємно, та виразно Вiн промовля: Я тут, я завжди тут. Той дим проник менi у саме серце, I стиснулось воно, i занiмiло, I вже не говорило: чужина.
Дим