КАЗКИ БIДА НАВЧИТЬ



Категории Леся УкраÏНка ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Був собi горобець. I був би вiн нiчого собi горобчик, та тiльки бiда, що дурненький вiн був. Як вилупився з яйця, так з того часу нiтрошки не порозумнiв. Нiчого вiн не тямив: анi гнiздечка звити, анi зерна доброго знайти, — де сяде, там i засне; що на очi навернеться, те i з'ïсть. Тiльки й того, що завзятий був дуже, — є чого, нема чого, а вiн вже до бiйки береться. Одного разу лiтав вiн з своïм товаришем, теж молодим горобчиком, по дворi одного господаря. Лiтали вони, гралися, по смiтничку громадили та й знайшли три коноплянi зернятка. От наш горобчик i каже: — Моï зернятка! Я знайшов! А чужий i собi: — Моï! коли моï! коли моï! I почали битися. Та так б'ються, та так скубуться, аж догори скачуть, аж пiр'я з них летить. Бились, бились, поки потомились; сiли один проти одного, надулись i сидять; та вже й забулись, за що була бiйка. Коли згадали: а де ж нашi зернятка? Зирк, аж зернят вже й нема! По дворi ходить курка з курчатами, квокче та промовляє: — Дурнi бились, а розумнi поживились, дурнi бились, а розумнi поживились! — Що ти кажеш? — питають горобцi. — Та то я дякую вам, що ви такi дурнi. От поки ви здуру бились, то я з моïми курчатками поснiдала вашими зернятками! Що то, сказано, як хто дурний!.. Нiкому було вас бити та вчити! Якби вас хто взяв у добру науку, то, може б, з вас i птахи були!.. Чужий горобчик розсердився за таку мову. — Вчи своïх дурних курчат розуму, а з мене й мого розуму досить! — пiдскочив, трiпнув крильцем, цвiрiнькнув та й геть полетiв. А наш горобчик зостався i замислився. А правда, — думав вiн, — краще бути розумним. От курка розумна, собi наïлася, а я мушу голодний сидiти. Подумав, подумав та й почав просити курку: — Навчiть мене розуму, панi матусю! Ви ж такi розумнi! — Е, нi! — каже курка. — Вибачай, серденько! Маю я й без тебе клопоту доволi, — он своïх дiточок чималенько, поки то всiх до ума довести! Шукай собi iнших учителiв! — та й пiшла собi в курник. Зостався горобчик сам. — Ну, що робить? Треба кого iншого питати, бо вже я таки не хочу без розуму жити! — i полетiв у гай. Прилетiв у гай, коли бачить, сидить зозуля на калинi та все: Куку! куку! От вiн до неï: — Тiточко, що я вас проситиму! Навчiть мене розуму! У вас же нема своïх дiтей; а то курки просив, то вона каже, що в неï й так багато клопоту. — А я тобi от що скажу, — вiдповiла зозуля, — як у мене свого клопоту нема, то чужого я й сама не хочу! От, не мала б роботи — чужих дiтей розуму вчити! Се не моє дiло! А от, коли хочеш знати, скiльки тобi лiт жити, то се я можу тобi сказати. — Аби ти була жива, а за мене не турбуйся! — вiдрiзав горобець i полетiв геть. Полетiв вiн геть аж на болото, а там ходив бузько i жаб ловив. От пiдлетiв горобчик до нього та й каже несмiливо: — Пане, навчiть мене розуму. Ви ж такi розумнi... — Що, що, що? — заклекотiв бузько. — Тiкай-но ти, поки живий! Я вашого брата!.. Горобчик мерщiй вiд нього, ледве живий вiд страху. Бачить вiн, сидить на рiллi Ґава i сумує. От вiн до неï: — Дядино, чого ви так зажурились? — Сама не знаю, синочку, сама не знаю! — Чи не можете, дядиночко, мене розуму навчити? — Та нi, синочку, я й сама його не маю. А от коли ти вже так хочеш, то полети до сови: вона, кажуть, вельми розумна-розум-на, то, може, вона тобi що порадить. А я до того розуму не дуже, Бог з ним! — Прощавайте, дядино! — сказав горобчик. — Щасливо! Полетiв горобчик питати, де сова сидить; сказали йому, що вона в сухому дубi в дуплi мешкає. От вiн туди, — бачить, — справдi сидить сова в дуплi, тiльки спить. Горобчик до неï: — Панi! чи ви спите? панi! панi! Сова як кинеться, як затрiпоче крилами. — Га? що? хто? — кричить, витрiщаючи очi. Горобчик i собi трошки злякався, а все-таки хоче свого дiйти. — Та се я, горобець... — Горобець? Який горобець? не бачу! Чого притирився? I яка вас лиха година по дневi носить? Осе напасть! i вдень не дадуть заснути!.. I сова знов заснула. Горобчик не посмiв ïï вдруге будити, сiв собi на дубi та й почав ждати ночi. Ждав, ждав, аж йому обридло. Коли се, як стало вже добре темнiти, прокинулась сова та як заведе: Гу-у-у!.. Гу-гу-гу-у-у!.. Горобчик аж отерп зо страху: хотiв уже втiкати, та якось утримався. Вилiзла сова з дупла, глянула на горобчика, а очi в неï свiтять! Страх, та й годi!.. — Ти тут чого? — спитала. — Та я, вибачайте, моя панi, — ще зранку тут сиджу... — I чого? — Та чекаю, поки ви встанете... — Таж я встала! ну, чого тобi треба? чого стримиш? — Я хотiв би вас просити, — вибачайте ласкаво, — чи не могли б ви мене розуму навчити? Адже ви такi мудрi... — Не на те я мудра, щоб дурнiв навчати! Хто дурнем вродився, той дурнем i згине. Тiкай-но ти, а то я голо-о-дна! — гукнула сова та як засвiтить очима... Горобчик миттю як схопиться, полетiв свiт за очi, десь у гущавину заховавсь та там i проспав аж до самого ранку. Спить горобчик, та так мiцно, коли се у нього над головою щось як заскрегоче: Че-че-че! Горобчик прокинувся, аж дивиться, сидить на сучку сорока-бiлобока та так скрегоче, аж очi заплющила. — З ким ви, панянко, так розмовляєте? — спитав ïï горобець. — А тобi що до того? Чи ба, який цiкавий! А хоч би й з тобою! — Та я дуже радий, як зо мною. Я б вас просив, моя панно, щоб ви мене розуму навчили. — А нащо тобi, мiй молодчику, розум? Без розуму легше в свiтi жити, та таки й веселiше! А ти, голубчику, лiпше красти вчися, от як я, то тодi й розуму не треба. З великого розуму не тяжко й з глузду зсунутись; ти ось поговори зо мною, то я тебе навчу, як i без розуму прожити... — i заскреготала сорока, та що далi, то все хутчiш та все дрiбнiш... — А бодай тобi зацiпило, скреготухо! — крикнув горобчик. — Ото глушить! цур тобi! — та скорiш вiд неï геть. Сiв собi горобчик на полi та й думає: Де я того розуму навчуся? Скiльки свiта злiтав, а щось небагато навчився, хiба вже воно так i зостанеться... Зажурився вiн, поглядає сумно по полю, а по полю чорний крук ходить, та так поважно. Ну, ще в сього поспитаю; се вже останнє, — подумав горобчик. — Навчiть мене розуму! — звернувся вiн просто до крука, — я вже давно його шукаю, та нiяк не знайду. — Розум, молодче, по дорозi не валяється, — мовив поважно крук, — не так-то його легко знайти! А я тобi от що скажу: поки бiди не знатимеш, то й розуму не матимеш. От тобi моя наука. А тепер iди, менi нiколи. Полетiв горобчик, засмутився. Що то менi така наука? — гадає собi; однак бiльше нi в кого розуму не питав, — обридло вже. Посумував трохи, що мусить без розуму жить, а потiм i забув. Почав знов гуляти веселенько. Нi гадки йому. I не зоглядiвся горобчик, як i лiтечко минуло. Настала осiнь з вiтрами холодними, з дощами дрiбними, а дедалi й снiжок став перепадати. Бiда горобчиковi, — холод, голод! Вночi, де не сяде, спати не може, так холодний вiтер i пронизує; вдень ïсти нiчого, бо все зiбрано в клунi, а якщо й знайде, то за сваркою втеряє. От i почав наш горобчик до розуму приходити, — годi сваритися! Куди горобцi летять, i вiн за ними; що вони знайдуть, то i вiн поживиться, та все без сварки, без бiйки, то горобцi й не женуть вiд себе, — а перше то й близько не пiдпускали. Побачив горобчик, як iншi пташки в теплих гнiздечках сидять, почав вiн i собi придивлятись, як то гнiзда будуються. Почав вiн пiр'ячко до пiр'ячка збирати, соломку до соломки складати та гнiздечко звивати. Так статкує наш горобчик, так дбає! Дедалi всi горобцi почали його поважати: куди зберуться на раду, то й його кличуть, так вiн вславився мiж ними своïм розумом. Перезимував вiн зиму щасливо, а на весну вже став великим та мудрим горобцем; сидiв у гнiздечку не сам, а з горобличкою, i четверо яєчок в гнiздечку лежало. Як виклюнулись гороб'ята, то горобцевi новий клопiт — годувати дiточок, та вкривати, та глядiти, та од хижого птаства боронити, — не до гуляння було! А вже що господарний був горобець, то було аж сусiди-горобцi дивуються: Якi ви, пане сусiдоньку мудрi! I де ви того розуму навчились? — питають було його. А вiн було тiльки голiвкою кивне: Бiда навчила! — каже.
КАЗКИ БIДА НАВЧИТЬ