<< Главная страница

КАЗКИ ЛЕЛIЯ



Категории Леся УкраÏНка ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал У невеличкiй кiмнатi лежить на лiжку слабий хлопчик. Лежить вiн, не спить, дивиться, широко розкривши оченята, на вiкно, заслонене хустиною: хустина не зовсiм заслонила вiкно, збоку трохи видко шибку й видко, як падає смужка блакитного свiтла аж додолу. — Павлусю, куди ти так дивишся? — спитала мама хлопчика, бо то ж мама сидiла й глядiла свого слабого синка. — Та я дивлюся на ту смужку. Мамо, звiдки вона? З чого вона? — сказав хлопчик. — То мiсяць так свiтить, Павлусю, то свiтло, а заслонити вiкно, то й не буде смужки. Може, заслонити? — спитала мама. — Нi, не треба, — так гарно. — Не дивись, Павлусю, краще засни, — ти ж слабенький, тобi треба заснути. — Мамочко, я ще не хочу спати, менi так гаряче... Я не буду спати, краще ти менi казочку розкажи. — Яку ж тобi, моя дитино, казочку розказати? — А от ти колись менi розказувала про тих маленьких дiточок, що то живуть у квiтках, вони звуться ельфи: ти казала, що в кожнiй квiтцi живе маленький ельф або ельфа, що вони щоночi виходять з квiток i грають, танцюють, спiвають. Мамо, а яка найстарша ельфа? Ти ж казала, що у них є цариця. Яка вона? — Вона, Павлусю, зветься Лелiя, бо живе у самiй найкращiй лелiï в свiтi. В якiй квiтцi ельф живе, то так i зветься, як та квiтка. — Мамочко, голубочко, — почав просити Павлусь, — розкажи менi що-небудь про тих ельфiв, я так люблю, як ти про них розказуєш. — Нi, Павлусю, вже пiзно тi казки казати, нехай-но завтра вдень, а то тепер тобi спати пора. Се казка довга, все одно тепер не скiнчу, то ти все будеш думати про неï, та й до свiту не заснеш. От краще я заслоню вiд тебе свiчку, то ти собi спатимеш, а завтра встанеш здоровенький, будемо тобi i казки казати, i все гаразд буде. Спи, моє любе хлоп'ятко! Мама заслонила свiчку великою книжкою, щоб свiтло не падало Павлусевi в очi, поцiлувала Павлуся, мовивши добранiч, а сама сiла на крiсло бiля його лiжка з шиттям в руках i ждала, поки вiн засне. Але Павлусь не спав, вiн дивився, як мама шиє. Голка все блись, блись... Тепер вже не так хутко... Далi Павлусь почав знову дивитись на ту ясну смужку, що падала з вiкна. Вiн все думав про маминi казки: Яка то шкода, що мама не схотiла казати менi казки. Тепер так нудно. Коли там ще я засну... А яка та Лелiя? Чи така маленька, як усi ельфи? Мама каже, що ельфи такi, як метелички маленькi... Яка тая Лелiя? Павлусь дивився на смужку i все думав, думав, довго так... I от здалося йому, що смужка та затремтiла, почала темнiти, мовби хто заслонив ïï тiнню. Павлусь пiдвiвся трохи, глянув, — коли бачить, аж проти нього стоïть якась постать, немов людська. Вiн спершу злякався трохи, потiм же бачить, що то щось зовсiм не страшне, — таке маленьке, немов якась дiвчинка малесенька; от вiн i нiчого, перестав боятися. Дивиться на ту дiвчинку, а вона така гарнесенька: очицi яснi, кучерi довгi, срiблястi, сама в бiлiй прозорiй шатi, на голiвцi малесенька золота коронка, ще й крильцята має хорошi та барвистi, як у метелика, так i мiняться рiзними барвами, немов тая веселка. В рученятах у дiвчинки довге стебло, квiтка бiлоï лелiï, i пахне вона на всю хату. Павлусь глянув на дiвчинку i зараз якось пiзнав, що це цариця Лелiя, — а вiн же так хотiв ïï побачити. — Ти Лелiя? — спитав вiн у дiвчинки. — Так, я Лелiя. Я чула, як ти про мене розпитував, от я й прийшла до тебе. Ти радий? — Радий, дуже радий! — покликнув Павлусь i простяг до неï обидвi руки. Лелiя усмiхнулась, та так любо, аж в хатi яснiше стало i мiсячна смужка порожевiла. — Може, ти хочеш зо мною куди полетiти? — спитала у Павлуся Лелiя. — Як же я полечу? Хiба в мене є такi крила, як у тебе? — сказав Павлусь. — Я не вмiю лiтати. — Ну то я тебе вiзьму на руки. — Ти... ти ж така маленька, а я бiльший вiд тебе, я тяжкий. — То нiчого, — сказала Лелiя i знов усмiхнулась, потiм торкнула Павлуся квiткою своєю, i раптом Павлусь почув, що вiн сам зробився квiткою, тiльки не Лелiєю, а рожевим маком. От Лелiя взяла його в ручку, притулила до себе i швиденько вилетiла з хати в садок. Всi квiти в садочку склонились перед нею i захитались, з них почали вилiтати маленькi дiточки — ельфи. — Спiть, спiть! — сказала Лелiя ïм, — сеï ночi я не маю часу бути з вами. Ельфи позлiтали знову у квiтки, квiтки постулялися i поснули. — Ну, Павлусю, куди ж ми полетимо? — спитала Лелiя. — Куди хочеш, — вiдповiв Павлусь, бо вiн... хоч i зробився квiткою, однак мiг словами говорити. — Понесу ж тебе он у той панський садок, що то на горi: там ростуть моï сестри, молодшi лелiï, може, вони нам що цiкавого розкажуть. I Лелiя знялась угору, швидко-швидко полинула, далi спустилась у панський великий сад. В саду стояв пишний палац, у деяких вiкнах в палацi було свiтло: видно, пани ще не спали. Але в саду не було нiкого. Лелiя стала просто у квiтнику, а там же то лелiй бiлих — сила. Тихо-тихо так стоять i не хитаються. — Ото сплять, — гукнула на них Лелiя, — i не чують, що ми коло них. А вставайте лишень, ви, — i Лелiя торкнула ïх своєю квiткою. Раптом всi лелiï захитались i заговорили, з кожноï квiтки виглянуло блiденьке личко ельфика. — Вибачай, царице-сестрице, — забринiли вони, — якби ти знала, як ми пiзно поснули. — А чого ж ви пiзно засипляєте? Хто ж вам спати не дає? — гнiвно Лелiя спитала. — Ох, нам же нема спокою нi вдень нi вночi. Ох, бiднi ми квiти! — Що вам таке? Чого ви бiдкаєтесь? — Та де ж нам не бiдкатись! Удень нас полють, руками займають, листя обривають, а часом i вiку збавляють, гострим ножем стинають, несуть нас у велику хату, у панську палату, поставлять у воду, гублять нашу вроду. Ох, сестрице, скiльки нас погинуло, любий свiт покинуло... От було недавно свято — скiльки ж нас було потято! — Бiднi, бiднi моï сестрицi, — мовила журливо Лелiя, i в очах слiзоньки заблисли. — Що ж, моï любi, за те маєте вигоду: глядять вас, жалують, втiшаються вами, поки ви в садочку — життя ваше красне. — Ой, не красне воно, не красне, — життя наше нещасне. Скiльки в садочку стояли, щастя-долi не знали... Темненькоï ночi ми до сну охочi, головоньки схилимо бiленькi, — де вiзьметься панство вельможне, заможне, паничi й панянки молоденькi. Веселi спiви гучнi, музиченьки бучнi не дають нам спати до пiвночi... На що нам вигода та така догода! Ми зовсiм до неï не охочi!.. Замовкли бiднi лелiï i низько посхиляли своï бiлi головоньки. Коли се одчинилися в палацi великi склянi дверi, i вийшла молода панна, убрана в хорошу бiлу сукню. Вона сiла на Ґанку i якось неохоче дивилася на той садок, залитий мiсячним сяйвом. — Ах, як голова болить, — мовила вона сама до себе, — навiть по ночах спати не можу! А се все з нудiв, я знаю. Де ж таки! Гину тут на безлюддi, в селi. Сиди цiлий день, як заклята, нема з ким i слова мовити. Правда, увечерi гостi приïздять, але то такi гостi!.. Вони вже менi обридли. Та менi тут все обридло: i сей садок, i сей дiм, i квiтки. Все у нас таке нецiкаве, от хоч би й сi квiтки. Хто ж видав, насадити таку силу сих лелiй, та ще й бiлих! Якби хоч лелiï якiсь цiкавiшi — рожевi чи пасастi, а то... Вже бiлi лелiï можна знайти у кожному мiщанському, та навiть у хлопському садку. А пахнуть як, аж в головi морочиться, жодноï делiкатностi нема у тих квiтках. Пiду звiдси, а то ще гiрше голова розболиться! — I панна пiшла знову у палац, причинивши з досадою дверi. Лелiï так стало шкода своïх погордованих сестриць. — Шкода менi вас, дуже шкода, — мовила вона до них, — та що робити, коли я не маю сили перенести вас звiдси куди iнде. Нiчого я вам не пораджу, моï безталаннi... Лелiя пройшла стиха бiля всiх лелiй, журливо дивлячись на них, коло крайнього кущика вона спинилась. — А де ж моя сестра наймолодша? — спитала, показуючи на порожнє мiсце скраю. На вiдповiдь лелiï знову забринiли: — Немає сестрицi, немає, — в iншому садочку процвiтає. Вiддала сестрицю наша панна: випросила дiвчина Мар'яна, за щиру свою роботу влiтку, випросила щонайменшу квiтку. Немає сестрицi, немає, — в iншому садочку процвiтає. — Треба буде ïï вiдвiдати, як там вона в iншому садочку мається, — мовила Лелiя i хотiла ще про щось розпитати, але Павлусь попросив летiти далi. Сказав, що йому тут невесело, — лелiï засмутили своïми розповiдями. — Ну, то полинемо у велике мiсто, там, може, щось веселiше побачимо. Лелiя знялась вгору — i в одну мить Павлусь побачив велике мiсто, широкi вулицi, блискуче свiтло, розкiшнi крамницi, а на вулицях, — що того люду! Люди метушаться, — тi сюди, тi туди, аж в очах миготить! Павлусь i Лелiя тихо линули понад юрбою i придивлялись до крамниць, там-бо у вiкнах було виставлено багато всякого дива, там i ляльки, там i цяцьки, там i ласощi рiзнi, i золотi оздоби, i сукнi коштовнi, i книжки з малюнками... та де! Всього анi списати, нi переказати, що там було! Лелiя спинилась бiля одноï дуже великоï крамницi, там в освiченому вiкнi стояло багато квiтiв. Хорошi то були квiти! Яких тiльки там не було, — всякi були, якi лише є на свiтi! Були навiть такi, яких нiде не буває... Рожi, лелiï усяких барв, конвалiï, фiалки та ще якiсь дивнi, срiблястi й золотистi квiти, хто ïх зна, як i звуться. I всi цi квiти у вiночки звитi та в пучечки пов'язанi, а деякi так галузками порозкладенi: та все такi розкiшнi та краснi, аж сяють. Павлусь аж руками сплеснув. — Ох, якi ж краснi квiтки! Я таких ще й не бачив. Куди лелiям, що там у саду! Лелiє, поговори з ними, нехай вони тобi що-небудь розкажуть. — Нi, Павлусю, вони нiчого не розкажуть, вони не можуть говорити, бо неживi. — Неживi? Як же вони виросли такi гарнi, коли неживi? А чому ельфи не сидять в них? — Ельфи, серденько, не сидять нiколи в таких квiтках, бо цi квiтки не справжнi, вони зробленi, через те не пахнуть i листя мають грубе, а ми не любимо таких квiтiв i сидiти в них не хочемо, хоч би як були майстерно зробленi. — То вони зробленi? — якось невесело мовив Павлусь. — А хто ж ïх робить, з чого, як! — А от я тобi покажу, коли хочеш, де ïх роблять, — i Лелiя знялася вгору з Павлусем, аж на четвертий поверх тоï ж таки крамницi. Павлусь глянув, бачить, — якась кiмната з голими стiнами, брудними, серед хати довгий стiл, нiчим не накритий, а на столi купа рiзних шматок, дротiв, бавовни, ниток, стоять слоïки з клеєм, в них повстромлюванi квачики, в мисочках розпровадженi фарби рiзнi, позолота, i всього того так багато, всюди такий нелад! За столом, на лавках сидять дiвчата, убранi по-мiському, але надто вбого, запнутi брудними фартушками; кожна дiвчина має ножички i багато маленьких щипцiв, колодочок, лещаток; перед кожною дiвчиною лежить купа отого шмаття та дрiб'язку. Однi дiвчата витискають гострою машинкою листя та пелюсточки, другi вправляють дроти в те листя, третi фарбують, четвертi крохмалять, завивають та розправляють, п'ятi роблять серединки з бавовни та ниток, а останнi вже клеють пелюсточки докупи i роблять з них квiтку, востаннє пiдмальовують, поправляють, закручують — i квiтка готова. Дiвчата роблять мовчки, хутко, не одриваючись од роботи. Вони не уважають, що кругом такий бруд i нелад, що одежа, руки в них забрудненi фарбою та клеєм — ïм нема часу на то уважати, вони звикли до сеï роботи. Вони не уважають, що важко потомились, поблiдли вiд сиднi в душнiй хатi за марудною роботою, що в хатi тхне фарбою та клеєм, аж дихати важко, ïм нема часу на це уважати. Аби робота йшла хутко, аби ïм бiльше зробити, — бо яка робота, така й плата! Та якби ж так, то плата ще й менша вiд роботи. А он бiля дiвчат походжає найстарша робiтниця, вона настановлена, щоб глядiти, аби хто чого не зiпсував, чи не вкрав, аби робота йшла сквапно та справно, — треба статкувати! В кiнцi стола двi дiвчини, схилившись над роботою, стиха розмовляють, бо найстарша далеко, не почує. — Ой серце Катрусю, — говорить одна, вправляючи дрiт у зелений листок, — ой, як менi хочеться ïсти, — просто аж руки трясуться! То ж то вiд самiсiнького ранку нiчого не ïла! Прийшла я сьогоднi пiзно на роботу, — i сама не знаю, як се я так спiзнилась! Та от, мене не пустили обiдати, та ще й кажуть, що не заплатять за сей день нiчого. Нащо, мовляв, спiзнюєшся! Ой бiда, та й годi... — Правда, що бiда, — вiдповiла друга дiвчина, — а от я то вже нiколи не спiзнюся на роботу, хiба що вже... Ой, менi лишенько, — скрикнула раптом i оглянулась на той куток хати, де була найстарша. — Що тобi, Катрусю? — запитала товаришка. — Цить, цить, а то ще почує. Ой, лихо, що я наробила, — та я ж миску з фарбою перекинула, скiльки шмаття поплямила! Що ж менi тепер буде? Пропала моя плата... Мовчи, серденько, нiкому не кажи, може, воно так минеться! Але найстарша побачила, що там в кiнцi стола щось не гаразд, i вже бiжить до дiвчат. — А що тут уже накоïли? Га?.. — гукнула вона, та так грiзно та голосно, що Павлусь аж затремтiв. — Ой Лелiє, — скрикнув вiн, — неси мене звiдси, я не хочу тут бути. Тут погано, бридко, страшно. Лелiя миттю спустилась на землю. — Може, хочеш знов на квiтки подивитися, на тi, що у вiкнi виставленi? — спитала вона. — Нi, не хочу, я зовсiм тут не хочу бути в цьому мiстi, не треба менi цих бридких квiток, я хочу додому, до мами! — Ну добре, додому, то й додому, а от тiльки я ще хотiла би полинути до своєï молодшоï сестрицi, що росте у селянки в садочку, — як-то вона там мається. — Менi, Лелiє, вже не хотiлось би нiкуди летiти, але як вже ти так хочеш... Тiльки не будьмо там довго! — Нi, ми туди ненадовго. Лелiя полинула швидко-швидко. Павлусь бачив, як миготiло свiтло на вулицях мiських у нього пiд ногами, як поспiшалась та метушилась юрба людей... Хвилиночка, мить — i вже зникло мiсто. Здається, хутко летiли, однак Павлусь побачив, що вже день займається i свiтло рожеве ранньоï зорi бореться з блакитним свiтлом мiсяця. Лелiя тихо спускається додолу, бiля якоïсь маленькоï, низенькоï, похилоï хатинки. А се ж хатина знайомоï дiвчини Мар'яни, — Павлусь зараз пiзнав. Се ж його рiдне село, а дiвчина — ïх сусiдка. Павлусь не раз у неï бував. Он i грядочка з квiтами — така малесенька, а чого там тiльки нема — i чорнобривцi, i тоя, i любисток, i рута, i канупер, i м'ята кучерява, ще й повноï рожi кущик невеличкий, та все те барвiнком хрещатим обплетено. Посерединi росте бiла лелiя. Видко, що господиня за лелiю дбає, — обполола чистенько, ще й прутиками обтикала для захисту. А лелiя ж то розцвiлася — напрочуд! Онде ж i господиня сама, вона походжає промiж квiтками, Мар'яна-дiвчина, а за нею ходить ïï братик, бiлоголовий хлопчина, i носить збан з водою. Мар'яна показує йому, де поливати, а вiн поливає. Могла би вона й сама теє зробити, та знає, яка то утiха для малого брата, коли вона дозволить собi помагати. — Слухай, Iвасю, — озвалася Мар'яна до брата, — ти ж добре полий оцю бiлу квiтку. Вона зветься лелiя — знаєш? Ïï треба добре поливати, бо вона недавно пересаджена, то треба, щоб й прийнялась. Та тiльки ти помалу, щоби не зломив часом. Або дай краще я сама поллю! Iвась не хотiв було дати збанка, але Мар'яна таки полила сама свою дорогу квiтку. — А правда, Iвасику, чи моя лелiя хороше пахне? Правда, хороше? — А невже ж нi! — мовив хлопчик, нахиляючись обережно над квiткою, — вона краще пахне за всi квiтки. — Отож-то, — втiшно сказала Мар'яна, — отже, слухай, Iвасику, я от зараз пiду на роботу, як поснiдаємо, а ти тут наглядай, щоби кури в квiтках не греблися та щоби хлопцi часом не зламали моєï лелiï. Будеш глядiти? — Буду. — Ну то добре ж, як будеш глядiти, то я тобi яке пуделечко або цукру вiд панiв принесу, а як не глядiтимеш, то буду гнiватися на тебе, бо ти знаєш, яка то квiтка! Як цю квiтку зломлять, то де я другу дiстану? — Добре, добре, буду глядiти. Мар'яна з братом, розмовляючи, пiшли в хату снiдати. Тодi Лелiя з Павлусем приступили до бiлоï лелiï. — Здорова, люба сестрице, Лелiє-царице, — забринiла вона, вгледiвши ïх, — де ти лiтала, де ти бувала? Чи моïх сестричок не видала? — Видала, видала i про тебе розпитала. — Як же вони маються, моï сестрицi, моï любi жалiбницi? Чи згадують про сестру молоденьку, про лелiю бiленьку? — Згадують, згадують, щодня плачуть по тобi. — Нехай же не плачуть, нехай не ридають, тiльки нехай добрим словом спогадають. Я ж тут маю таку вигоду, як ще не мала зроду. Що менi в дiвчини краще, нiж у княгинi, менi в цiй квiтницi краще, нiж царицi, — красую, пишаю, лишенька не знаю! Моя люба Мар'яночка краща менi, як сестричка, — як на неï подивлюся, мов до сонечка всмiхнуся. А дiвчинонька Мар'яна щовечора i щорана мене пiдливає, поле, доглядає. Ще сонце не сходить, а вже моя господиня з хатини виходить. Вийде, моє серце, ухопить вiдерце, бiжить до криницi, набере водицi, щоби було чим поливати квiточки в квiтницi. Як нас поливає, то кожного ранку спiває веснянку: А в тому саду чисто, метяно ще й хрещатим барвiночком дрiбно плетяно. Бринить голосочок, як срiбний дзвiночок, по садочку лунає, та вже й соловейко, що спiва раненько, так спiвати не здолає! Пiсня до роботи додає охоти, а Мар'янi вдень не до гуляння, — на роботi з ранку до смеркання. На чужому полi нiжки натомила, на чужiй роботi ручки натрудила, на чужих городах цiлий день полола, бур'яном колючим руки поколола. Ой то ж натомилась, як прийшла додому, то аж похилилась. Стала приступать ïй до серця досада... Глянула на мене: Ти ж моя вiдрада! Ой ти ж моя мила, лелiєчко бiла, як же цвiтеш пишно, як я подивлюся, так менi з тебе втiшно! Я ж то тебе, квiточко мила, за свою працю заслужила, на свою долю посадила, — рости ж лелiє, розкiшна, красна, щоб була моя доленька щасна. Так спiвала, розповiдала молоденька лелiя, а цариця Лелiя слухала та всмiхалася радiсно, так-то вже вона радiла, що ïï сестриця така щаслива i така мила своïй господинi. Приступила вона до сестри, торкнула ïï своєю квiткою, що мала в руках, i промовила:— Рости ж, лелiє, розкiшна, красна, щоб була доля щасна! Раптом та молоденька лелiя виросла висока, висока, квiтки на нiй дивно розцвiлися i спалахнули свiтлом срiблясто-рожевим, на листi засвiтилася дiамантова роса i рiзними барвами замиготiла, заграла i зникла. Павлусь глянув, аж вiн у своïй кiмнатцi, лежить на лiжку. — Лелiє! — скрикнув вiн. — Я ще не хочу додому, я хочу знов у той садочок, неси мене! Лелiя стояла перед ним рожева, мов хмарка на сходi сонця. — Нi, любий, — мовила, — нехай iншим разом, на сей день досить, менi нiколи, ще маю багато роботи. Он вже день. Прощай, будь здоров! Лелiя торкнула квiткою, потiм нахилилася, поцiлувала, кивнула голiвкою i зникла. Павлусь простяг до неï руки, хотiв голосно гукнути i... прокинувся. Дивиться, аж сонячний теплий промiнь палає просто йому в очi, а над ним стоïть його мама i цiлує його в чоло, промовляючи: — А, ти вже встав, прокинувся! Моя люба дитино. Ну, як же маєшся? — Добре! — вiдповiв Павлусь, обнiмаючи ïï. — Зовсiм добре... А знаєш, мамочко, який менi гарний сон приснився? Менi снилася Лелiя.
КАЗКИ ЛЕЛIЯ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация